11 травня 1944 року дата, яка назавжди залишила кривавий слід в історії кримськотатарського народу. Саме цього дня Державний комітет оборони срср ухвалив один із найцинічніших і найжорстокіших злочинних наказів XX століття — рішення про депортацію кримських татар.

Вже за кілька днів, о 4-й ранку 18 травня 1944 року, розпочалася спецоперація НКВС. До осель кримських татар вривалися озброєні військові. Людей будили серед ночі, давали лічені хвилини на збори й силоміць вивозили з рідної землі. Старі, жінки, діти, хворі, ніхто не мав права залишитися. У цій нелюдській операції було задіяно понад 32 тисячі військових НКВС.

Це був не “переїзд” і не “евакуація”, як брехала радянська пропаганда. Це був геноцид. Свідомий злочин тоталітарного режиму, спрямований на знищення кримськотатарського народу як частини людства, на стирання його пам’яті, культури, мови та самого права жити на власній землі.

Сотні тисяч людей запхали у товарні вагони, прирікаючи на голод, спрагу, хвороби й смерть у дорозі. Матері втрачали дітей, діти батьків. Люди помирали просто у вагонах, а їхні тіла часто навіть не дозволяли поховати по-людськи. За різними оцінками, у перші роки депортації загинула майже половина кримськотатарського народу.

Разом із людьми радянська влада намагалася депортувати й саму пам’ять про кримських татар. Знищувалися книги, закривалися мечеті, змінювалися назви сіл і міст, викреслювалася історія цілого народу. Крим хотіли зробити землею без корінного народу.

Та попри десятиліття вигнання, біль і репресії, кримські татари вистояли. Вони зберегли свою ідентичність, мову, культуру та незламну любов до Батьківщини попри всі заборони й переслідування.

Сьогодні, коли Україна знову бореться проти російського імперського зла, трагедія 1944 року звучить особливо гостро. Бо методи кремля не змінилися: репресії, окупація, переслідування корінного народу Криму тривають і зараз.

Ми пам’ятаємо.

Ми говоримо правду.

Депортація кримських татар це геноцид. І пам’ять про його жертв наш обов’язок.